Автор – Норберт Тренкле

Опубліковано 7.4.2022 в Jungle World ^[1] 14/2022. Перероблена і значно розширена версія тут:
Die autoritäre Offensive ^[2]

Перекладач Марина Л.

Напад на Україну є частиною широкомасштабного наступу авторитарного режиму, який керується загрозливою ідеєю про необхідність зміни світового порядку на власний лад. Цей наступ спрямований не тільки проти однієї держави, а проти всього, що, на погляд Путіна та його послідовників, становить «Загниваючий Захід». До нього належать насамперед «сексуальний декаданс», або гомосексуалізм, так звана «гендерна ідеологія» та занепад «традиційних культурних цінностей». Як точно зазначив історик Тимоті Снайдер, за цим стоїть відверта фашистська ідеологія.

Опозиція до путінського режиму має бути за замовчуванням для емансипативних сил. Звичайно, це ставить їх у один ряд із тими, хто ототожнює боротьбу проти авторитаризму із захистом універсальних цінностей демократії, свободи та ринкової економіки. Це проблематично не тільки через те, що до цього єдиного фронту входять також сили, які самі по собі не вільні від антидемократичних імпульсів. Проблематично це також і тому, що хвалений універсалізм уже давно був скомпрометований реальністю, що й стало однією з ключових причин глобального наступу авторитаризму.

Ліберально-демократичні цінності універсальні лише у своїх абстрактних вимогах. Їхня матеріальна основа – суспільство товарного виробництва – базується на систематичному виключенні та суспільному розподілі на переможців і переможених. Таким чином воно остаточно спростовує цю абстрактне вимогу. Суспільство товарного виробництва є дійсно універсальним з огляду на те, наскільки воно закріпилося на всій планеті у всепоглинаючій динаміці. Однак водночас стало очевидно, що стосується воно меншості: тільки мала частина населення планети може вести відносно комфортне і забезпечене життя та частково має доступ до того, що обіцяє Декларація про права людини. Водночас цей спосіб життя меншості базується на нещадному знищенні природних ресурсів у всьому світі.

Саме тому спроба встановити так званий новий світовий порядок під знаком демократії та ринкової економіки, зроблена після скасування цензури 1989 року, неминуче закінчилася катастрофою. Після того, як проєкти наздоганяючої державно-капіталістичної модернізації під ідеологічним знаком соціалізму зазнали поразки, наступ неолібералізму 90-х років залишив свій слід спустошення у більшій частині світу. На руїнах цих невдалих спроб модернізації процвітають як клептократичні та авторитарні режими, так і фундаменталістські рухи, які сприяли розпаду відповідних суспільств. Спроби стримувати ці тенденцій під контролем військовим шляхом там, де вони стали занадто небезпечними для західних держав, тільки погіршили ситуацію. Особливо війна в Іраку 2003 року спричинила подальші руйнування у і без того змученій країні, дестабілізувавши весь регіон і зануривши його у затяжний стан війни.

Путінський режим також виник внаслідок катастрофічної радикальної ринкової трансформації Росії, однак зі значною різницею у тому, що йому вдалося знову стабілізувати державу. Путін зміг опертися на вагомі сили серед військових та силовиків і взяв під контроль так званих олігархів, які безмежно збагатилися під час «дикої приватизації» 90-х років. Хоча відтоді їм було дозволено продовжувати вести свій бізнес, вони вимушені були визнати владу держави та поступатися частиною свого прибутку для забезпечення легітимності. Після зростання цін на енергоносії заробітну плату у великому державному секторі знову можна було виплачувати вчасно, як і пенсії та певні соціальні виплати. Принаймні в центрах було модернізовано інфраструктуру.

Це стало причиною популярності Путіна, яку він зберіг і донині. Цю популярність він забезпечив собі завдяки придушенню опозиції та авторитарної перебудови держави і суспільства. Він також отримав широку підтримку від населення, пообіцявши знову зробити Росію великою державою, яка буде домінувати у «євразійському союзі». За цим криється бажання помсти за глибоко відчутий сором, яким для багатьох став розпад радянської імперії та наступний період ринкової трансформації. Це – суб’єктивне підґрунтя націоналістичної манії величі та глибоко прихованої образи на Захід.

Тому напад на Україну не варто пояснювати як реакцію на буцімто провокації НАТО чи США. Він керується зовсім іншим глибшим наміром, який, можливо, був посилений західною політикою, але не породжений нею. Часто саме переможені в капіталістичній конкуренції (або ті, хто відчуває себе переможеним), мобілізують найсильнішу регресивну енергію для відновлення свого колишнього статусу або помсти переможцям (або групам, які їх представляють) – і нехай ціною взаємного знищення. Це також причина популярності Путіна серед правих і ультраправих сил у всьому світі. Їхня затаєна образа живиться з подібних джерел: вона походить від образи, пов’язаної з ідентичністю, внаслідок дійсної або надуманої втрати суспільної позиції влади.

В цьому контексті варто розглядати яскраво виражений маскулінізм, який втілює Путін. Адже втрата влади зачіпає ідентичну сутність суб’єктного статуса чоловіка у буржуазному суспільстві, який насамперед визначається через самоствердження в умовах всебічної конкуренції та забезпечується конструюванням підлеглої жіночності, яка має представляти собою повну протилежність цієї форми суб’єктивності. Чоловіки в усьому світі надзвичайно агресивно реагують на потрясіння цього бінарного та ієрархічного порядку завдяки феміністичним рухам та економічним структурним перетворенням останніх десятиліть. На кону – суть їхнього самопочуття, яке вони запекло захищають, про що чітко свідчить вражаюче зростання сексуального насильства у всьому світі. У цьому сенсі Путін також є ідеальною ідентифікаційною фігурою. Він представляє тип переможеного чоловіка, який чинить опір розпаду буржуазної гендерної ієрархії, і який має достатньо політичної та військової сили, щоб успішно вести цю боротьбу.

Цей регресивний світогляд, у якому поєднуються авторитаризм, маскулінізм і агресивний культуралізм, не протистоїть хваленим цінностям демократії та свободи ззовні, а формує їх начебто ірраціоналістичну зворотню сторону. З огляду на нинішнє протистояння про це необхідно терміново нагадати. Якщо ця конфронтація трактуватиметься західним суспільством як боротьба двох систем цінностей, то авторитарна загроза постає як щось чуже, що насувається у світ ліберальних демократій ззовні.

Таке бачення сприяє багатьом сумнівним тенденціям. По-перше, тенденції дзеркальної культуралізації конфлікту. Вже сама розмова про західні цінності є проблематичною, тому що натякає на їх культурно-специфічний характер. По-друге, ще сильніша ізоляція капіталістичних центрів, тобто ще більш жорстка охорона кордонів у зв’язку з подальшим зростанням націоналізму. По-третє, мілітаризація суспільства (наприклад, через власне нарощування озброєння) і пов’язана з цим ремаскулінізація, що вже зараз проявляється у героїзації українського опору.

Боротьбу з авторитаризмом таким чином виграти не вийде. Натомість так звані «західні суспільства» все більше будуть схожі на уявного зовнішнього ворога, а універсалізм ліберально-демократичних цінностей знову буде спростовано. Відносні свободи, які пропонує життя в капіталістичних центрах, необхідно захистити від авторитарної загрози. Однак це можливо лише тоді, коли вони перетнуть логіку товарного суспільства і разом із цим вийдуть за свої межі. Для цього потрібна транснаціональна солідарність усіх сил, які протистоятимуть авторитаризму і водночас хочуть покласти кінець радикально-ринковому спрямуванню світу. Необхідним є новий універсалізм суспільної емансипації.